Середа, 2017-06-28, 6:56 PM
Вітаю Вас Гість | RSS
Увага акція!

Акція "Книги у пошуках читача"

Нові надходженняї

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Пошук
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту
Адреси, телефони підприємств, організацій, квартирних телефонів Тернополя і Тернопільської області

тернопільська районна централізована бібліотечна система

Домаморич

Історія села Домаморич

Село Домаморич — центр сільської ради.З переказів старожилів відомо, одо назва села не змінювалась ніколи. Домаморич лежить за 12 км. на захід від Тернополя. До найближчої автобусної/залізничної станції м. Тернополя 15 км. Через село, що розкинулось на горбистій рівнині, протікає невеличка річка Рудка, з пологими берегами, багатими на торфові родовища. Колись був ще став і люди охоче селилися навколо нього, та з часом замулився, заріс вільхами і чагарниками. Оскільки землі довкола були родючі, то ймовірно, що першими поселенцями були хліборобами. Відомо, що у 1242р. село вже існувало.

Назва села Домаморич прийшла до нас з далекої давнини. У своєму журналі «Галицька держава» історик І. Креп’якевич говорить: «В 1242 році князь Ростислав у поході на Галич прийшов «к Печері Домамири», це, мабуть, село Домаморичі». Правда, місцеві люди в селі не знають такої печери, може це була якась землянка чи льох, і літописець назвав її печерою. Такі землянки були тут, в них переховували коней, що їх купці та конокради переганяли з Поділля.

Серед старожилів існує ще одна версія про походження села.

Домаморич лежав на шляху, яким турки і татари робили часті напади на наш край. Вони нищили все на своєму шляху: палили хати, вбивали жителів, гнали в неволя дівчат і хлопців. В селі під час таких нападів стояв зойк і крик... «дома ричать», правдоподібно, що і від цього могла би піти назва села Домаморич.

За даними останнього перепису в селі нараховується 683 жителі, що набагато менше, ніж в попередні роки.

На високому пагорбі по середині села пишається гарна мурована церква Успєня Присвятої Богородиці. Побудована в 1910 році на місці великої корчми з заїжджим двором, яку сільська громада викупила у євреїв. Стара ж церква була дерев’яною, знесена і продана в с.Йосипівку Тернопільського району. Церква побудована у стилі класицизму у поєднанні з українським бароко, дах завершено чотирма вежами і банею по середині. Під час комуністичного режиму церква була понівечена в середині, побитий і вивезений іконостас, зникли золоті чаші і хрест. У 1990 році громада села відремонтувала церкву, майстерно зроблено іконостас (місцевий майстер Пінам М.М.), відновлені ікони та розмальовані стіни.

Храм є окрасою села. Подвір’я впорядковане, побудована кам’яна дзвіниця з двома дзвонами, мелодійний дзвін яких лунає на всю околицю.

При в’їзді в село Домаморич зі сторони Тернополя край дороги височить старовинний пам’ятник - білий кам’яний хрест на високому постаменті. Цей знак поставлено мешканцями нашого села на честь знаменної події - 16 квітня 1848 року імператор Австо-Угорщини Фердинанд І підписав патент на знищення панщини.

Для ознаменування перших роковин скасування панщини у 1849 році жителі села встановили великий дерев’яний хрест і висадили чотири ясени. Це місце називали «Хрестом свободи». Через кілька років на зібрані громадою гроші хрест замінили кам’яною фігурою. На широкому розгорнутому картуші кам’яного монументу викарбувані слова: «Пам’ятка знесення панщини 1848». В роки комуністичного режиму пам’ятник було варварськи знищено: побито на осколки хрест з розп’яттям, порозкидано постамент. Ясени, між якими стояв пам’ятник, зрізали. І все це робилось потаємно від людського ока. Місцеві робітники, їдучи на роботу в Тернопіль, як могли, відновляли святиню, складали камінь до каменя, але на ранок знову бачили руїну. Тільки в 1991 році, коли Україна стала

незалежною державою, пам’ятник було відновлено і встановлено на старому місці. Односельчани шанують цей пам’ятник, його обнесено металевою огорожею, біля підніжжя пломеніють квіти.

Ще перед Першою світовою війною в селі засновано було «Сільський банк», громадський шпихлір, кооперативну крамницю, пожежну сторожу і товариство «Січ». її члени брали участь у здвизі у Львові 1914 року. У всіх тих товариствах дуже жертовно працював управитель школи А.Метельський. Йому допомагали свідомі селянські родини:      Ладики, Василькові, Стойки, Сорокаліти,

Ониськові, Яворські. Тоді з села вийшло багато інтелігентів, які плідно працювали для свого народу. Між ними були вчителі і священники, а Дмитро Ладика був адвокатом у Тернополі і згодом послом до польського сейму.

Перша еміграція охопила і село Домаморич - 30 осіб імігрувало до Америки, і вони в більшості замешкали в Нью-Йорку. Після війни нова хвиля емігрантів охопила 30 родин, які прибули до Канади і поселились в Торонто.

Під час Першої світової війни у 1915-1916 рр., лінія фронту проходила на захід від села. Тут відбувся знаменитий «брусиловський прорив». Ще й тепер можна знайти на полях за селом олов’яні осколки і навіть рештки снарядів і лише недавно вдалося зарівняти досить велику яму («безодню»), в якій весь час стояла вода. На тому місці розірвався снаряд з великої німецької дальнобійної гармати.

Коли на боротьбу за вільну Україну піднялися січові стрільці багато наших односельчан були в їх рядах. Сотником УСС був і Дмитро Ладика. Саме про нього згадує Володимир Гжицький у своєму романі «У світ широкий».

Підпоручником УГА був також житель нашого села Іван Васильків, який пізніше вчителював у місцевій школі і помер у віці 95 років. Брав участь у боях на Бережанщині -воїн УСС Михайло Свербивус. Пораненого і немічного його доставили до села. Помер він у 1948 році. Його могилу доглядають учні місцевої школи.

Нелегкі часи були для жителів села при пануванні в нашому краї Польщі. Ще багато старожилів пам’ятають 1930-й рік, коли поляки влаштували так звану «пацифікацію». Торкнулась вона і нашого села, бо жили у ньому люди, які весь час думали і боролись за свою державу. В 1930 році в селі був організований осередок ОУН. До нього входили члени: Васильків Степан, Васильків Микола, Стойко Михайло, Демборинський Михайло, Ладика Степан. Польська влада жорсторо віднеслася до українських патріотів. Під час розгулу польські жандарми побили багатьох членів ОУН. Особливо потерпів Васильків Микола Павлович, поляки побили його шомполами і посадили в Тернопільську тюрму. З липня 1941 року по березень 1944 року село було під владою гітлерівців. На перших порах ще були якісь надії, що вони відкриють шлях українцям до вільного життя. Та даремно. На примусові роботи до Німеччини з Домаморич вивезли 45 юнаків і дівчат.

Коли була сформована українська дивізія «Галичина» у неї пішли добровольцями жителі села Петро Свербивус (зараз у Канаді), Степан Сворінь, Ярослав Ладика. Останній з них після бою під Бродами повернувся до села у 1944 році і вступив у лави УПА. Більшовицька куля обірвала його життя у 1949 році на хуторі Драгоманівка в керівному бою з енкаведистами. Таж смерть спіткала і нашого земляка Степана Демборинського - воїна УПА. Активну допомогу ОУН-УПА подавали в 40-ві роки жителі села Микола Долішній, Софія Солтис-Малимін, Андрій Васильків, Степан Ониськів.

В часи німецької окупації в селі зусиллями жителі села і під керівництвом членів ОУН було споруджено стрілецьку могилу. Це було в 1943 році. З другим приходом червоних 1944 році за доносами агентів були заарештовані активні патріоти села і члени ОУН: Стойко Михайло, Демборинський Михайло, Солонинко Іван, Ладика Степан. Головним обвенуваченням була Стрілецька могила. Сама могила була розрита. Минали роки. Та люди в селі нічого не забули. їх пам’ять зберігала імена мучеників. В першу роковину незалежності 24 серпня 1992 року в центрі села біля високої могили зібралися односельці і гості з навколишніх сіл, щоб освятити могилу, насипану на честь борців за волю і незалежність України. До цього найбільше прилучилися активісти Народного руху Андрій Рубас, Петро Ониськів та голова сілької Ради Тимчишин Богдан Сильвестрович.

У 1948 році в Домаморич і було створено колективне господарство. Село довгий час не мало своєї сілької Ради і було приєднане до села Покропивна, а пізніше - до сусідньої Довжанки. У 60-70-80 роки багато молодих сімей перебралося до Тернополя, населення в Домаморичі значно поменшало. За останні сорок років, звичайно, село змінилося. Від Домаморича до Тернополя прокладено дорогу з твердим покриттям, а також дорогу до Забойок. Село наше газифікували, виросло багато добротних будинків, є школа, садок, магазин, медичний пункт, бібліотека, клуб. З серпня 1991 року маємо свою сільську Раду.

 

Про село і його жителів є багато цікавих переказів і легенд. І одна особливо цікава - «домаморицький злодій». Одні нею пишаються, інші - встилаються.

–Ти звідки?

–З Домаморич?

–Ти сам злодій!

Таке прізвисько «злодій» кожного жителя села існує вже давно. Хоч справжніх злодіїв, в сучасному розумінні цього слова, не було і немає сьогодні.

Та тут є історичне підгрунтя. «В 1772 році послаблену польсько- шляхетську державу Європейські держави: Росія, Австрія, Прусія (Катерина II, Марія-Терезія, Фрідріх II) поділили між собою. Надзбруччя, в тому числі і місто Тернопіль, було окуповане Австрією. Кордон з Росією проходить зі сходу до річки Збруч, а з півночі - села Колодно - Лісовеччина, Броди - Радавилів, поза Сокаль, Ярослав, Ряшів, з заходу - село Домаморичі».2

Таким чином, кордон між Австрією і Росією проходив по землях нашого села, про що свідчать назви полів: «Від кінців», «Трьох кінців», «Віха» (мається на увазі граничні стовпи і насипи землі навколо них).

За переказами в той час в Росії сільськогосподарські продукти і коні були.

Отже, так як кордон за сучасними мірками був «прозорим», а місцевість позволяла (долина, поросла чагарником, невеличкий потічок), то через село переправляли коней, зерно, інші сільськогосподарські продукти нелегально, контрабандою. Інколи конокради перетримували коней багато днів для вигідного продажу на торгах за кордоном. Це були «світові» злодії, інколи і злочинці, які аж ніяк не були вихідцями з Домаморич.

Кордон проіснував до 1815 року. І за рішенням Віденського конгресу землі Тернопільщини без її волинської частини всі відійшли до Австрії. Про те прізвисько «домаморицький злодій» дійшло до наших днів.

А ще в селі є гарна школа, побудована в самому центрі, недавно відсвяткувала своє 40-річчя. Деректор школи, Васильків Іриней Миколайович, справжній патріот свого села, а ще й поет, присвятив своїй малій батьківщині ряд поезій.

 

Село

Село моє! Краса казкова,

Тебе всім серцем я люблю.

Про тебе нині йтиме мова

Послухай розповідь мою.

Чи ти в упадку, а чи в злеті

Для мене миле, бо моє.

Мізерна цятка на планеті,

В душі моїй ти завше є!

Куди б нас доля не носила,

Щоб як втомилося крило,

Тебе забути вже не всилі

Моє село! Родинне джерело!

Ти казкою мені наснилось,

І зразу зникли думи злі...

Останнім часом ти змінилось

Й змінились люди у селі.

Добро стараються творити –

їх намагань не зупинить!

З усіма прагнуть в мирі жити,

Бо їх село моє ріднить.

Тебе вітаю на світанні

Село моє із дива див,

Ти теж було присутнє на Майдані,

Як вибір наш народ робив.

22.10.2006р.