Вівторок, 2017-10-17, 4:53 AM
Вітаю Вас Гість | RSS
Увага акція!

Акція "Книги у пошуках читача"

Нові надходженняї

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Пошук
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Друзі сайту
Адреси, телефони підприємств, організацій, квартирних телефонів Тернополя і Тернопільської області

тернопільська районна централізована бібліотечна система

Велика Березовиця

Історія смт. Велика Березовиця.

Велика Березовиця – селище міського типу в Тернопільському районі. Центр селищної ради, якій підпорядковується с. Кип’ячка. Розташоване на берегах р. Серет, за 1 км від залізничної станції на лінії Тернопіль-Чортків.

Через селище пролягає автошлях Тернопіль-Чернівці.

Населення 6,7 тис. осіб (2003 р.)

Що стосується прадавніх часів, згідно з археологічними дослідженнями, в селі збереглися сліди пізньопалеолітної стоянки (близько 15 тис. років тому) та залишки стоянки доби мезоліту (близько 10-9 років тому), зокрема оброблені кремені.

Архіви, опираючись на дослідження П. Домбковського, датують першу згадку про Березовицю 1474 роком.

Документ з цього року вказує на першого відомого власника села – Яна Бучацького. Але при розгляді інших джерел вдалось віднайти дещо старіший документ, датований 1458 роком, який вказує на особу Піжхала з Березовиці, тобто ця людина походила і проживала в селі. Слід пам’ятати, що це лише перша згадка про село, а не дата його заснування. Понад півтора століття тому цим питанням цікавився і місцевий парох отець Йсиф Скоморовський, який залишив такий запис: «Трудно также дойти того, коли весь Березовиця заложена». Він трои займався історією парафії, а поряд з цим – історією села.

Встановити назву села, її походження тез важко. Є інформація, яка дає хоч якийсь натяк, походить з кінця ХІХ від одного з польських дослідників. Він вказує: «Серединою села протікає ріка Серет, від берегів якої походить назва села».

«Також існує легенда про «Зовицю». Зі старослов’янської – це чоловікова сестра, тобто головною героїнею легенди була б жінка (дружина брата), яка розповідає про «зовицю» якій і передали землі нашої місцевості.

«Перекази сягають монголо-татарської навали. Утікаючи від завойовників серед боліт і березняків зупинилася родина.

Цю землю хай бере зовиця, а ми вирушимо далі. Таким було рішення цієї родини, - ось так і походить назва села Березовиця».

Інша версія, яка побутувала серед місцевого населення, пов’язана з березами, які б начебто росли тут у великій кількості. Підтвердження цьому також немає, окрім польської назви села «Бжозовіца», а з польської «бжоза» («brzoza») – це береза.

Частими в той час були напади татар і турків, які постійно навідувались до більших міст.

Зокрема у 1508 році турки вщент спалили Теребовлю і Микулинці, а в 1544 р. вперше напали на Тернопіль. Серед документальних свідоцтв можна згадати про напад ординців 1618 р., коли вони спалили Березовицю поряд з багатьма іншими селами.

У 1891 р. частину села знищив ураган загинули люди.

23 серпня 1914 року у Великій Березовиці відбувся бій, який тривав 5 годин. Від обстрілу російської артилерії згоріла церква, пізніше за наказом командування російські солдати спалили 85 господарств.

Отже, відомо лише, що Як Бучацький володів селом в період з 1474 по 1479 р.р., яке згодом перейшло у власність його сестри – Анни з Литвинова.

Бучацькі – давні знатні польські шляхтичі, які після розпаду зайняли території на півдні Тернопільщини, мали величезні маєтки на Бучаччині, Хмельниччині, Монастирищині, багато хто з роду були подільськими воєводами.

Станом на 1843 рік в Березовиці було троє панів: Юлія Коритовська з Дульських, дружина Кароля Коритовського, яка була дідичкою половини села. Частина іншої половини 4/5 належала до Йоана Каковського, а інша частина до Вінцентія Шельського. У квітні 1859 року понове дідичі, п. Йоан Каковський і п. Аміліар Шельський, зі своїх грунтів в Березовиці, а п. Рафал Коритовський зі свого грунту в Кип’ячці, виділили допомогу на будівництво парафіяльної церкви.

А у 1861 р. було закінчено побудову церкви Вознесіння Христового, потім була відбудована у 1922 році.

У селищі В. Березовиця діє ще церква св. Ольги та Володимира яка була побудована у 1999 р. Архітектор А. І. Водоп’ян, який проживає у м. Тернополі.

Споруджено пам’ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1989) і Т.Г. Шевченку (1993, скульптор обох Невеселий М.В. (01.01.1846 – 02.06.2006 р.р.) м. Тернопіль).

Насипана символічна могила УСС (1990 р.) навколо неї розташований парк Національного Відродження.

Діють ЗОШ І-ІІІ ст., дошкільний навчальний заклад «Кобзарик», відділення зв’язку, поліклініка, ветлікарня, Народний дім, бібліотека, 6 магазинів, ресторан «Пролісок».

У селищі В. Березовиця знаходиться Тернопільська вища духовна семінарія ім. Й. Сліпого (1990 – 1991 р.р.)

Історія виникнення Тернопільської вищої духовної семінарії

ім. патріарха Й. Сліпого

Тернопільська вища духовна семінарія ім. патріарха Й. Сліпого – духовний навчальний заклад УГКЦ, який діє легально з 1990 р. З 1991 р. розташована у колишньому прабратстві, далі приміщенні розбудували; 1993 р. офіційно зареєстровано в Міністерстві у справах релігій як юридична установа. Ректор – Преосвященний Владика Кир В. Семенюк. У закладі понад 100 семінаристів, працюють 36 викладачів, серед яких був І. Герета, крім того запрошують науковців із інших семінарії України й з-за кордону.

Повний курс навчання – 7 років.

Ще хочу надати спогади про будинок колишнього прабратства, де тепер знаходиться семінарія. З розповіді отця-мітрат Василя Семенюка: «Очевидці пригадують», що наприкінці ХІХ століття тут мешкав сподвижник «Руської трійці», один з найактивніших діячів українського церковного і культурного відродження, прадід відомого мистецтвознавця і політичного діяча у нашому краї, викладача семінарії п. Ігоря Герети о. Йосиф Скоморовський, який похований на місцевому цвинтарі.

Також у будинку колишнього приходства гостював соратник Маркіяна Шашкевича о. Яков Головацький.

Тут до більшовицького розгрому Греко-Католицької церкви жила родина о. Петра Герети, який окрім того, був поетом композитором і виступав під іменем Олесь Герета.

Сюди він спровадив осиротілих родичів своєї дружини, зокрема родину о. Степана Книша, якого більшовики у 1941 р. разом з о. Андрієм Бандерою замучили у тюрмі (річник «Тернопілля - 96» с. 32-35).

Видатні люди смт. В. Березовиця

О. Скоморовський Йосип Захарович

(1815 р.н., с. Долиняни, нині Роготинського району, Івано-Франківської  обл. – 1891 р.) – священик, мовознавець, перекладач. Навчався у Бережанській гімназії (1826-1832). Від 1838 р. – парох у В. Березовиці. «Співпрацював із «Руської трійцею». До якої входили М.С. Шашкевич, І.М. Вагилевич та Я.Ф. Головацький.

Уклав великий україно-польський перекладацько-тлемачний словник у 5 т.т. (1849, 27 тис. статей); рукопис передав на зберігання до бібліотеки Народного дому в м. Львів (1862 р.).

Іван Сірант (1887-1842 р.р.) – голова «Просвіти» у селищі В. Березовиця; він є ініціатором будівництва Народного дому.

Герета Петро Федорович – Олесь Герета.

(22.06.1902 р. м-ко, нині смт. Козова – 01.05.1874 р. м. Тенопіль; похований у смт. В. Березовиця) – поет, композитор, диригент, теолог, мовознавець. Батько Ігоря та Олега Геретів. 1928-1933 р.р. у Львівській богослов ній академії. Після висвячення – священик і вчитель релігії у селах Скоморохи та В. Березовиця. Засновник і диригент  церковних хорів у цих селах.

Автор поезій, пісень, переважно релігійно-патріотичних; музики до Служби Божої, церковних проповідей і мовознавчих досліджень; збирач фольклору.

Герета Ігор Петрович

(25.09.1938 р. с. Скоморохи – 05.06.2002 р. м. Тернопіль; похований у смт. В. Березовиця) – археолог, мистецтвознавець, історик, громадсько-політичний діяч. Заслужений діяч мистецтв України (1998 р.), Премія ім.. Братів Лепких (1997 р.), Всеукраїнська археологічна премія ім. В. Хвойки (2002 р.), знак Українського фонду, культури «Подвижник культури». Організатор і директор Інституту національного відродження України (від 1991; нині насить ім’я Герети).

Від 1943 р. проживав у смт. В. Березовиця. Закінчив історичний факультет Чернівецького університету (1962 р.). 1965-1966 р. зазнав перслідувань від радянської влади. Від 1963 працював на наукових посадах у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Викладав археологію та історію України й  історію українського мистецтва в Тернопільській вищій духовній семінарії ім. Й. Сліпого і ТДПУ.

Ініціатор створення й автор експозицій меморіального музеїв С. Крушельницької у с. Біла Тернопільського району (1963 р.), Леся Курбаса в с. Старий Скалат Підволочиського району (1987 р.), картинної галереї у Тернополі (1998; від 1991 – обласний художній музей). Співатор експозицій етнографічного музею В. Гнатюка у с. Велеснів Монастириського району (1969 р.) обласної експериментальної школи мистецтв (1994), історико-меморіального музею політв’язнів (1996 р.); співорганізатор музею-садиби Й. Сліпого в с. Заздрість Теребовлянського району (1991 р.).

Співзасновник Товариства української мови (нині товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, 1988), товариства «Меморіал», обласної організації НРУ (1989).

Автор і співавтор більше 20 історичних науково-популярних та художніх книг; у тому числі краєзнавчих нарисів «Теребовля» (1971) «Бережани» (1979, 1989), «Чортків» (1985), «Теребовля: шлях через віки» (1997), збірки віршів та прози «Скибка неба» (1997). На регіональній акції «Галицький лицар 2002» Герету І. визнано (посмертно) найвизначнішою постаттю десятиліття у краї.

Тимчак Микола Михайлович (01.03.1956, с. нині смт. В. Березовиця) – поет, художник, різьбяр по дереву, автор і виконавець пісень. Член НСПУ (1988). Літературної премії ім. М. Островського (1988). Автор збірника поезій «Співаниця» (1987), «Сніги» (2004), «Просвіт любові» (2006), дитячої збірки «Бавило» (2007), іконописні роботи у храмах м. Дубно та Кременеччини. Тамчак створив пам’ятники загиблим козакам у Берестецькій битві, Борцям за волю України на Рівненщині. Архітектор каплиці, споруджена на місці битви, нині м. Берестечко Горохівського району Волинської області.

Крупа Левко Миколайович

(29.12.1943, за документами 01.01.1944, с. В. Березовиця – 28.12.2000) – письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч, педагог. Премія ім. Братів Лепких (1991), член НСПУ (1991). Депутат В.Р, України 1-го скликання (1990-1994). Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету (1970). Учителював у Тенопільському районі, редактор г. «Тернове поле» (1989-1991). Співзасновник Крайової організації НРУ (1988), член Проводу, делегат 4-х з’їздів Руху. 1991-2000 – генеральний директор Тернопільського облтелерадіомов. об’єднання.

Автор збірок поезій «Чотири струни» (1986), «У дзеркалі плуга» (1990), «Міра болю» (1998), драм «Легенда Тернового поля» (1990), «Ой, Морозу, Морозенку» (1991), «Василько – князь Теребовлянський», «Три сторінки з літопису» (обидві - 1993).

Завершував цикл поезій «У тіні Вавеля». Переклав «Кримські сонети» А. Міцкевича інсценізував повість Ю. Опільського «Іду на Ви».

Крупа Марія Петрівна (з дому Конопацька; 28.05.1946, с. Рожиськ Підволочиського району) – громадська діячка, мовознавець, педагог. Дружина Левка, мати Любомира і Наталії Крупів. Кандидат філологічних наук (1992). Депутат обл. ради 4 скликання (від 2002). Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету (1969). Учителювала у Тернопільському районі. Від 1983 – асистент, ст. викладач, доцент у ТНПУ.

Голова крайової організації Союзу українок (10990-1991). Від 1993 – викладач Тернопільської вищої духовної семінарії Й. Сліпого.

Автор понад 60 наукових праць із проблем викладання укр. мови та посібника для ВНЗ «Лінгвістичний аналіз художнього тексту», передмов до роману О. Кобилянської «Апостол черні» (1994), духовної повісті невідомого автора «Геройська любов» (1999), наук. розвідки О.П. Глібчука «Патріарх Йосиф Сліпий: через терня випробувань до зірок небесної слави» (2002), статей про творчість М. Вінграновського, І. Драча, М. Рильського, І. Франка, М. Шашкевича та ін.. письменників.

Хартик Олег Зіновійович – (13.11.1975, смт. В. Березовиця) – вчений у галузі релігієзнавства.

Доктор права (2005). Навчався у м. Люблін (Польща) в Митрополицькій вищій духовній семінарії (1993-1999, магістр богослов’я на факультеті права католицького університету (1999-2002); ліценціат канонічного права. Від жовтня 2002 -= працівник Церковного трибуналу Тернопільсько-Збарівської єпархії УГКЦ, промотор справедливості та захисник подружнього вузла. Від 2004 – викладач Тернопільської вищої духовної семінарії, 2005 – викладач Українського католицького університету  (м. Львів).

Автор наукових статей, книги «Нарис минувшини селища Велика Березовиця» (2006).

Архітектурні пам’ятники смт. В. Березовиця

Про скасування панщини у В. Березовиці свідчать два знаки - пам’ятний хрест, зведений у травні 1848 року, та таблиця-пам’ятка, що тривалий час була прикріплена над входом до церкви.

На центральній вулиці Незалежності у селищі, на початку Вулиці Родини Геретів, поряд з колишнім будинком уряду стоїть кам’яний хрест «Знесення панщини». На ньому зроблено напис: «Пам’ятник даной свободи 3-го Мая 1848 р.», під ним: 1989 – дата відновлення пам’ятника.

Після підписання патенту цісарем Австрії Фердинандом І, з середини травня всі обов’язки селян, пов’язані з панщиною, повністю припинено.

Скасування панської повинності в 1848 р. ми розглядаємо як перший крок до волі, початок пробудження передової думки серед селянських верств Галичини, Закарпаття, Буковини.

І саме Тернопільщина першою в Україні виступила з ініціативою відзначення 160-ої річниці цієї події.

У «Нарисі минувшини с. В. Березовиця», автор якого Олег Хортик, читаємо:

«Найбільше турбувала селян свавільна панщина, яку поміщики встановлювали, як хотіли. Селяни періодично боролися за зменшення її обсягу. У 1786 р. розпочалося повстання селян у всій Галичині. Влада змушена була придушувати його за допомогою військ.

Згідно з архівними матеріалами, навесні 1846 р. місцеві селяни відмовились відробляти панщину, тривало це певний час, тому поміщики були змушені за готівку наймати на жнива солдатів або селян із сусідніх маєтків.

Домініка Березовиця (Тернопільська округа) найняла тоді на жнива 100 солдатів. Деякі панські двори запропонували селянам в’язати ячмінь за десяту копу, але ті відмовилися.

(Ф.І. Стеблій «Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту.» Київ, 1961, с. 172).